Голодомор: очима учнів 10-А класу Крюківщинської школи

1 178

У нас у 10-А класі Крюківщинської школи проходили уроки з історії, де ми вивчали події Голодомору в Україні. В честь уроків та в знак пам’яті про жертв Голодомору 19321933 років вчитель історії Людмила Анатоліївна Москаленко вирішила детальніше ознайомити нас зі злочином радянської влади, який обернувся для всієї України в цілому та нашої Київщини зокрема страшною трагедією. Виявилося, що одна річ – вивчати все за підручниками, й зовсім інша – побачити наслідки наживо, доторкнутися до них.

На вході до Національного музею “Меморіал жертв голодомору” нам провели ознайомлювальну бесіду про меморіальний комплекс та геноцид українського народу.


Після промови екскурсовода ми пішли повз чорні стіни музею в кінозал, щоб подивитися фільм, який показував людей, що зі всіх сил намагалися вижити. Науковці розповідали про кількість загиблих, перебіг колективізації. У стрічці були моторошні кадри: як масово ховали, а фактично “викидали” у ями померлих від голоду людей.

З глибокими враженнями після перегляду фільму ми усім класом увійшли до зали пам’яті Національного музею, де побачили давні знаряддя праці жорна, що їх забирали у селян репресори. Жорна давали можливість вижити, змоловши на борошно хоч якісь зернята збіжжя, яке вдавалося знайти і заховати від так званих “буксирних бригад”, що виконували державний план хлібозаготівлі ціною життів своїх односельців.

Цим жорнам український поет Василь Симоненко пізніше присвятив свій вірш, у якому написав:

“Народе  мій!

Титане  непоборний,

що  небо  підпирає  голубе!

Твій  гордий  подвиг

не  принизять  жорна  —

вони  лиш  возвеличують  тебе.

Дарма  біситься

злість  ворожа,  чорна  —

нічим  не  очорнить

твоєї  боротьби!..

Цілую  руки,

що  крутили  жорна

у  переддень  космічної  доби”.

Ми також побачили експозицію музею і національні книги пам’яті жертв Голодомору, що містять імена жертв, назви міст та сіл, які постраждали внаслідок репресивних дій Радянського Союзу проти українських сіл. Страшно бачити ці грубі фоліанти, які складаються з одних прізвищ і розуміти при цьому, що вони далеко не повні.

Ми всі були приголомшені від побачених цифр та речей і збагнули всю суть геноциду українського народу.

Ось лист учнів однієї зі шкіл до радянської влади. Наші однолітки писали в своєму листі, що пропадають з голоду.

“Нам треба вчитися, а ми з голоду не можемо по світі ходити. Індивідуальні і колгоспники всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тілько тим, хто має трудодні. Скоро наближаються Жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло і в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю…”, – пишуть учні, з наївним відчаєм думаючи, що влада прочитає і допоможе.

І там таких документів і свідчень — про кожне місто і село!

Серед мільйонів імен загиблих в часи Голодомору, звісно, є імена загиблих з наших Гатного й Крюківщини.

У книзі згадується, що “під час примусової колективізації і штучного голодомору в селі загинуло 50 осіб”. Серед них сім’я Головашкової Степаниди Купріянівни — в сім’ї було сім братів і сестер. Сім’я Дубинченків, Марченків, Колючихи, Коваленко, Горових.
Окрім Гатного, в національній книзі пам’яті жертв Голодомору, згадуються прізвища загиблих з села Крюківщина.

“Під час примусової колективізації і штучного Голодомору в селі (Крюківщина – прим. авт.) загинуло 158 жителів, чию смерть офіційно зареєстрували і ці акти збереглись. Але багатьох померлих ховали без будь-якої реєстрації смерті, інколи у братських безіменних могилах. Село рятувала залізниця та близькість до м. Києва. На залізниці працювали чоловіки, залізницею їхали міняти одяг на продукти харчування. Виручав Київ, де можна було приторгувати на базарах , у місті на підприємствах працювала молодь і старші люди – їм давали пайки”, — розповідається в книзі.

Я дізнався багато нового, поїхавши разом з класом на екскурсію. Наприклад, я не знав, що тоді забирали навіть знаряддя, які селяни використовували, щоб хоча б якось прокормити сім’ю. Глибоке враження на мене справив фільм, який розповідав про цю трагедію. Були дуже вдячні Людмилі Анатоліївній за те, що організувала нам таку екскурсію.

Людмила Анатоліївна пояснює, що хотіла, щоб ми відчули серцем страждання українського народу.

“Коли ми вивчили тeму “Голодомор 1932-1933рр.” я вирішила, що музeй допоможe учням сeрцeм відчути страждання нашого народу. Я спостeрігала за дітьми в музeї, байдужих нe було! Вони вчитувались у списки помeрлих від голоду з острахом побачити там знайомe прізвищe. Я думаю ця eкскурсія залишила слід в душах дітeй”.

Вчитель не помилилася, ми всі з музею вийшли глибоко вражені. Вона також додала, що ми повинні боротись проти влади, яка доводить до такого стану народ. Боротись попри все… Щоб цього нам не коштувало.

Моя однокласниця Кондратюк Ірина вражена кількістю людей, які б могли вижити, якби не було Голодомору.

 

“Я очікувала дізнатись щось нове про Голодомор, його причини та наслідки, як це вдарило по Україні. Вразила кількість людей, які б могли проживати зараз на Україні, якщо б не Голодомор, кількість жертв і політика влади щодо українців і фільм”, – ділиться враженнями однокласниця.

Ярослава Войнарівська розповідає, що її також вразили списки загиблих внаслідок голодомору і фільм.

 

“Очікувала дізнатися більше фактів про голодомор, було дуже цікаво і найбільше запам’ятались величезні списки загинувших від голоду і фільм”, – каже Ярослава.

Що цікаво, мартиролог жителів села Гатне – жертв Голодомору 1932-1933 років вивчав та записував краєзнавець Михайло Григорович Герасименко – учитель української мови та літератури, географії, історії, ветеран Другої світової війни, викладач і директор Гатненської школи; автор книги про історію села Гатне від найдавніших часів до 1990-х років. З 1945 по 1961 Михайло Григорович працював директором Гатненської школи, де доклав багато зусиль, щоб відбудувати зруйноване шкільне приміщення.

Я намагався знайти літніх людей, які є свідками того життя, що був під час Голодомору 1932-1933 років, але більшість людей вже померли. Так само не вдалося знайти їхніх родичів, так як багато виїхали за межі села. Але закликаю вас, якщо ви знаєте таких людей, прошу відгукніться, щоб розказати про всі подробиці того страшного життя від перших вуст.

Це дуже важливо не лише для України, але й для світової історії: дедалі більше країн у світі визнають Голодомор актом геноциду українського народу, зокрема до таких країн 3 березня приєдналася Португалія.

Автор: Сергій Чагаров, мешканець с. Гатне, журналіст “Громади Київщини”

 

 

1 Comment

  1. Іра Кондратюк 07.03.2017 at 21:08

    109.207.206.1**

    Тобі пизда

Leave a reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Громаду Київщини".
Редакція може не поділяти думок чи висловлювань автора блогу чи коментатора. Головний редактор: Ірина Федорів